Згадуючи Романа Купчинського

19 січня 2011 Наталія Хижняк

Рік тому, 19 січня 2010 року, після тяжкої хвороби помер Роман Купчинський. Джефрі Ґедмін, президент Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода, сказав про Романа: «Він зустрів смерть так, як прожив життя: мужньо, з притаманним йому шармом та гумором».

У наш час слово «герой» надуживається, але Роман був саме героєм: ветеран війни у В'єтнамі, нагороджений Пурпуровим серцем, борець за свободу у часи холодної війни, і, в останні роки свого життя, вдумливий спостерігач і критик нової пострадянської системи, задля появи якої він зробив так багато. У нього було надзвичайне почуття гумору, і він завжди мав напоготові історію зі свого багатого на пригоди життя. Понад усе, він любив Україну і завжди вірив у її майбутнє.

Роман говорив і писав про Україну у численних інтерв'ю та статтях. Навіть у свої останні дні він не припиняв працювати і був налаштований продовжувати роботу після смерті. Пам'ятаю, одного разу він сказав: «Сподіваюся, у раю є Інтернет, і я зможу писати й там».

Роман Купчинський був щирим другом Фундації "Україна-США". Згадуючи сьогодні Романа, ми пропонуємо до вашої уваги його бесіду з нами:

Рік тому ми втратили борця за свободу

Роберт Мак-Коннелл

Уперше я зустрівся з Романом у вересні 1990 року. Громадсько-політична організація «Народний Рух України за перебудову», що об’єднувала людей різних політичних переконань, відправляла заступника голови організації Михайла Гориня у Вашинґтон і звернулася до нас із проханням організувати для нього якомога більше зустрічей з американськими державними високопосадовцями з тим, щоб Горинь зміг розказати про перспективи та програму діяльності Руху. Нам було необхідно знайти виняткового перекладача, не просто американця українського походження, який розмовляє українською кінця 1940-х, коли він чи його сім’я імігрували до Америки після Другої світової війни, а Україна, як частина Радянського Союзу, виявилася ізольованою від світу. Восени 1990-го року ми вже знали з власного досвіду, що мова української діаспори значно відрізняється від української мови, яка розвинулася за залізною завісою за більше ніж 40 років тотальної русифікації і викорінення всього українського. Нам потрібен був хтось, хто досконало знав сучасну українську мову і зміг би передати усі смислові відтінки під час ґрунтовних розмов про політичні та соціальні особливості платформи Руху та про зміни, що відбуваються в українському суспільстві. Нам порекомендували Романа Купчинського. Ми з ним зконтактували, він погодився, і супроводжував нас під час кожної зустрічі.

За п’ять днів Михайло Горинь зустрівся з тодішнім міністром оборони Діком Чейні, міністром юстиції і генеральним прокурором США Річардом Торнбургом, міністром житлового будівництва Джеком Кемпом, сенатором Білом Бредлі, конґресменом Френком Вульфом, провів зустріч з працівниками апарату віце-президента Дена Квейла у Білому Домі, а крім того, мав презентації в Американському інституті підприємництва, Національному фонді підтримки демократії та Національному інституті демократії. Згодом, описуючи у своїх статтях для української американскої преси ці надзвичайно важливі зустрічі, я зазначав, що візит Гориня став найвищою точкою розуміння України Америкою. Михайло Горинь, людина виняткового розуму й глибини, дав офіційному Вашинґтону повну картину того, що відбувається в Україні. Але головною причиною успіху візиту стало те, що нашим перекладачем був Роман, його виняткове вміння зрозуміти та максимально точно перекласти усі смислові нюанси висловлювань та відповідей гостя на складні питання та майстерність, з якою він доносив до Гориня суть питання. Саме завдяки тому, що Роман присвятив усе своє життя вивченню подій та проблем, прихованих від нас, він виявився ідеальною людиною для цієї місії.

З часом його статті та звіти стали обов’язковими для тих, кого цікавив поточний стан справ і хто намагався зрозуміти диявольську заплутаність радянської і пострадянської політики. Його дослідження про те, як спрут кремлівської влади і російської організованої злочинності контролює, наприклад, енергетичний сектор, і, маніпулюючи західними урядами, робить їх своїми співучасниками, були обов’зковим читанням.

Через цю свою діяльність Роман був постійною мішенню вашинґтонських юридичних фірм, найнятих російськими компаніями. Його постійно залякували і хотіли змусити замовкнути. Але Романові не можна було затулити рота такими ницими засобами. Навіть найсерйозніша загроза не могла позбавити Романа гумору, послабити його прозорливість та прагнення називати речі своїми іменами. Тільки дзвінок з іншого життя рік тому зміг його зупинити.

Нижче ви знайдете проникливий некролог, опублікований у виданні «Економіст», та посилання на останнє інтерв’ю Романа у фундації «Україна-США»

http://usukraine.org/events/medvedev_slams_ukraine081309.shtml

Некролог у «Економісті» закінчується словами: «Що ми робитимемо без нього?» Через рік після смерті Романа ми знаємо, що на його місце ніхто не прийшов, існує величезний вакуум, ми зазнали непоправної втрати, але але він завжди буде у нашій пам’яті.

Не говори, що бій намарно ...

Europe.view
From Economist.com
28 січня, 2010

У своїй свободі вони не мали рідного дому. А у своєму рідному домі вони не мали свободи. Роман Купчинський, справжній воїн і у військовій формі, і без неї, який помер 19 січня у віці 65 років, був одним з тих звитяжців, хто вів, як здавалося, безнадійну, але, в кінцевому підсумку, переможну боротьбу проти радянського панування у Східній Європі.

Велика частина з того, що він робив у часи холодної війни, ще й досі залишається таємницею. Син українських імігрантів, він служив у В’єтнамі. Потім працював «на уряд». Захищав політичних в’язнів і воював у інформаційній війні проти радянського режиму в Україні.

Але на відміну від багатьох своїх побратимів часів холодної війни, він не оголосив про перемогу і не вийшов у відставку у 1991. Він спрямував свою зброю проти нового, більш підступного ворога: зрощення організованої злочинності з розвідслужбами колишнього Радянського Союзу та, зокрема, приголомшливої корупції у нафтогазовій промисловості. Роман був редактором аналітичного двотижневика, присвяченого проблемам злочинності та корупції у пострадянському регіоні, що видавався Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода. (Читачам, які знайомі тільки з його сучасною блідою копією, рекомендуємо звернутися до архівів).

Тих, хто читав звіти Купчинського для видання Радіо Свобода, а пізніше – для фонду «Джеймстаун», вражали документальність та глибина матеріалів. І все ж, ці роботи були лише «легенькою версією» того, що він насправді знав. Західні енергетичні компанії та уряди робили Романа своєю довіреною особою і використовували його як консультанта, котрий міг пояснити, що таке той потворний звіринець клановості, підозріливості, жадібності, з яким вони стикалися на дикому сході. Він зберігав їхні секрети.

Багато кого називають «ходячою енциклопедією». Купчинський безперечно заслуговав на цей титул. Але то було тільки половиною його успіху. Спілкування з ним справляло враження вибуху, його переконаність у тому, що «погані хлопці» будуть переможені, надихала. Авторові цієї статті одного разу була потрібна термінова допомога у боротьбі проти, здавалося, непереможного ворога «звідти». Ромків солоний гумор заспокоїв мої нерви, а глибоке знання реалій «життя там» допомогло виграти.

Пан Купчинський уособлював собою покоління, яке вирвалося з обіймів тоталітаризму і знайшло свій новий дім на Заході. Люди такої долі є у всіх пострадянських країнах: колишні президенти Литви та Латвії Валдас Адамкус та Вайра Віке-Фрайберга, Тоомас Гендрік Ільвес, нинішній президент Естонії. Історія останніх 20 років дає багато прикладів екс-емігрантів усіх вікових категорій, які знайшли себе у суспільному житті колишніх радянських колоній.

Величезною перевагою цих людей була здатність до об’ємного бачення. Завдяки своєму «західному» досвіду, вони краще, ніж їхні співвітчизники вдома, розуміли переваги й вади життя у багатому, вільному світі. Вони також глибоко знали історію і традиції своїх власних країн, іноді краще, ніж ті, хто жив при радянській владі. Хоча це не завжди допомагало: після 1991-го деякі колишні емігранти поводилися на історичній батьківщині зверхньо, пихато, а іноді відверто безвідповідально. Дехто дуже рано пішов з життя: Стасіс Лозорайтіс, високопоставлений литовський дипломат, раптово помер від раку печінки у 1994, у віці 70 років, лишивши країну без своєї чесності, принциповості, далекоглядності. Але найкращі та найщасливіші зіграли непереоціненну роль в убезпеченні майбутнього своїх держав після колапсу комуністичної системи.

Роман Купчинський був одним з таких гігантів, незамінний як удома, коли треба було мати справу з бюрократіями ФБР і ЦРУ, так і в Україні – з такими ж неефективно керованими розвідслужбами; а крім того, у приватному  секторі, у засобах масової інформації та в аналітичних центрах. Тримаючись на неймовірних дозах алкоголю та нікотину, він не припиняв читати, писати, говорити – до самої своєї смерті.

Що ми робитимемо без нього?

Переклала Оксана Крилюк

Перекладач висловлює подяку Наталії Хижняк та Лесі Демській за допомогу у роботі над текстом