Introduction – Independence 1918 and 1991 

It has sometimes been difficult for Ukraine to find international support but a strong argument can be made that Ukraine has had few better friends over the course of the last century than the United States Congress.  This was especially true in the decades leading up to the dissolution of the Soviet Union when Ukraine was a captive nation and a relative unknown in the United States.  It is impossible to take a detailed, comprehensive look at Congress’ historic role in one article but I hope to at least give you a sense of the scope of Congressional engagement on Ukraine.  Congressional efforts could be distilled to one word: freedom. It is the unifying theme. In this overview, I will try to briefly give you some sense of the what, when, where and why of Congressional activity vis-à-vis Ukraine.

A century ago, in 1917, a Congressman named James Hamill (D-NJ) introduced a Joint Resolution to proclaim a nationwide Ukrainian Day. And even though Ukraine was then a terra incognita in the United States, the resolution passed and President Wilson proclaimed April 27, 1917 as a day to collect moneys for the aid of the “stricken Ruthenians (Ukrainians).”  As a result of the collection, $85,000 – which is $1.75 million in today’s dollars — was collected. Later, a Ukrainian information bureau was established in Rep. Hamill’s office, and he was active in trying to obtain U.S. recognition for Ukrainian independence, including through his subsequent December 1918 resolution on the eve of Versailles. But this measure was defeated, given U.S. policy at the time which decidedly did not support Ukrainian national aspirations.  An excellent source on this is Myron Kuropas’ book Ukrainians in America.

Fast forward 72 years later to the Fall of 1991, when a resolution introduced by Helsinki Commission Chair Sen. Dennis DeConcini (D-AZ) and Commissioner Rep. Don Ritter (R-PA) calling for recognition of independence garnered significant support.  It was adopted — as an amendment to a larger piece of legislation — despite a lack of support from the George H.W. Bush Administration.  Although the first Bush Administration was not opposed to Ukraine’s independence per se – in contrast to Wilson –and certainly had an appreciation for Ukraine’s national aspirations, for various reasons it undertook a cautious approach.  In a little over a month, over ¼ of the Senate and 1/5 of the House joined the resolution as cosponsors — which was no small feat and a tribute to various organizations and individuals in the Ukrainian-American community. In some respects, this resolution represented a culmination of longstanding efforts by the Ukrainian-American community and its many friends in the U.S. Congress prior to independence to assist the Ukrainian people in their aspirations for human rights, freedom and independence.

The Post World War II Era 

So, what happened in Congress between 1918 and 1991?  The inter-war period saw relatively little Congressional activity on Ukraine.  A notable exception was the 1934 Congressional resolution on Stalin’s man-made Famine (Holodomor) introduced by Rep. Hamilton Fish (R-NY).   Post-World War II saw an uptick.  The Displaced Persons Act of 1948 and follow-on legislation – while not Ukraine-specific, did allow for the admission of some 80,000 post-war refugee Ukrainians living in Europe into the U.S. While previous Ukrainian emigrations had done much to establish the infrastructure of the Ukrainian-American community, this highly-politicized emigration and their American-born children gave the impetus for greater political activity, especially with respect to Congress.

During the late ‘40’s, through the 1960’s the Ukrainian Congress Committee of America (UCCA) especially under its president, Dr. Lev Dobriansky, took the lead in Congressional activity on Ukraine.  This included lobbying on behalf of a Ukrainian section within the Voice of America and presenting testimony in front of various congressional committees on issues concerning Ukraine.  Two pieces of legislation were of special significance. One was was the 1959 Captive Nations resolution, authored by Dobriansky who had many connections in both parties in Congress and who played a critical role in undermining the legitimacy of the Soviet Union. The other was the 1960 bill authorizing the erection of the Taras Shevchenko monument in Washington.  The memorial dedication ceremony in 1964 saw the largest gathering of Ukrainian-Americans ever — some 100,000.  Both of these pieces of legislation and, in particular, the Captive Nations resolution, infuriated the Soviet government.  This was also a time when the January 22, 1918 independence of Ukraine was commemorated in Congress annually with events and numerous Congressional statements. To take just one illustrative example – I came upon a few January-February 1956 issues of The Ukrainian Weekly, reporting on the Independence Day activities, and they were filled with various Congressional statements, prayers for a free Ukraine in the Senate and House, and a report on the introduction of a resolution condemning Russian Communist oppression of Ukraine by Sen. Hubert Humphrey [D-MN], later vice-President of the U.S. Clearly, the focus during this period was on the national rights of Ukrainians.

The Peak of Pre-Independence Congressional Activity:  1975 — 1991

But it was the decade-and-a-half prior to independence, starting from late 1970’s that saw the most intensive period of Congressional activity on Ukraine.  And it is here that there was somewhat of a shift in emphasis – from national rights to individual rights – although these, of course, were not mutually exclusive. A key reason for this transition was the newfound attention placed by the United States on the human rights provisions of the 1975 Helsinki Final Act, especially the plight of political prisoners including the Helsinki Monitors. These courageous men and women called upon the Soviet government to live up to its freely undertaken Helsinki human rights commitments.  The largest and most repressed of the five Soviet groups was the Ukrainian Helsinki Group.  It members peacefully advocated not only for greater individual rights and freedoms, chronicling many individual violations, but also for greater cultural and linguistic freedoms as well as self-determination for Ukraine.  Not surprisingly, they were considered to be a particular threat to the Soviet regime and were harshly repressed.  Four of them died in the Gulag as late as 1984-5, right before the era of glasnost/perestroika.  Many members of Congress, often working closely with the Ukrainian-American community, vigorously rose to their defense.  After their release, many became involved with Rukh, Ukraine’s movement for independence, including its co-founders Mykhailo Horyn and Vyacheslav Chornovil.

Institutionally, the creation of the Commission on Security and Cooperation in Europe (popularly known as the Helsinki Commission) shortly after the signing of the 1975 Helsinki Final Act whose mandate included pressing the Soviet government on human rights brought greater attention to Ukrainian issues.   This interest was manifested through numerous resolutions on behalf of individual Ukrainian political prisoners, hearings on human rights in Ukraine (occasionally with the participation of former political prisoners), frequent Congressional statements, press releases, Capitol Hill events and direct contacts with Soviet officials in Washington, D.C or at international conferences.  The Congressional interest in human rights went beyond the Helsinki Commission and the issues went beyond the political prisoners or condemnations of human rights violations. The’80’s saw Holodomor resolutions in connection with the 1983 fiftieth anniversary and very significantly, the creation of the Commission on the Ukraine Famine.  This Commission did much to study and publicize this hitherto largely unknown genocideEfforts of the Helsinki Commission and many others in Congress – especially members of the Ad Hoc Committee on the Baltics and Ukraine – focused on the plight of the suppressed Ukrainian Greek-Catholic Church calling for its legalization, especially in connection with a resolution on the Millennium of Christianity in Kyivan Rus-Ukraine.  Encouraged by the Ukrainian-American community, specifically the Committee to Commemorate the Millennium of Christianity of Rus-Ukraine, an unprecedently large number of Senators and Congressmen wrote individual letters to Soviet leader Gorbachev calling for the legalization of the Ukrainian-Greek Catholic Church.  The 1986 Chornobyl disaster also brought considerable Congressional attention to Ukraine, with resolutions, hearings, statements and exhibits.

Sometimes too, Congressional efforts were geared toward our own government – for example, encouraging the State Department to raise individual cases of human rights abuse or related issues with the Soviets or calling for the establishment of a U.S. consulate in Kyiv (with the purpose of reducing Ukraine’s international isolation). There was also much Congressional unhappiness with the 1985 denial of U.S. asylum to Ukrainian seaman Miroslav Medvid, who jumped a Soviet ship near New Orleans.  Many of these activities were initiated or abetted by especially active lobbying campaigns not just by diaspora community organizations like the UCCA, the Ukrainian National Association (UNA) and Ukrainian National Women’s League of America (UNWLA) but also by numerous grass-roots groups of community activists who would pepper their Congressmen and Senators with phone calls, letters, face-to-face meetings, faxes. (This was before the rise of the Internet).  These groups included Americans for Human Rights in Ukraine (AHRU), Philadelphia Human Rights for Ukraine Committee, Smoloskyp organization in defense of human rights, and various ad-hoc human rights committees in cities with Ukrainian populations across the USA.  Also, key roles were played by offices such as UCCA’s Ukrainian National Information Service (UNIS), the World Congress of Free Ukrainians (WCFU) Human Rights bureau, and during the critical years of 1988-1995 – the lead-up to and immediate aftermath of independence — the Ukrainian National Association’s (UNA’s) Washington office which employed professional staff, as well as Committees in Support of Rukh and Ukraine 2000 played vital roles. As an example, Ukraine 2000’s international affairs director, Robert McConnell, testified or submitted testimony on Ukraine to more than 40 Congressional hearings in less than a two-year period.  An essential role was also played by Ukrainian-American media, first and foremost, The Ukrainian Weekly which consistently informed the community and encouraged advocacy efforts.

The bottom line is that the Ukrainian-American community was especially engaged during those years. Without it there would not have been all the considerable activity that took place in Congress, especially in the pre-independence era. Keep in mind that prior to independence, many Americans were ignorant of Ukraine, often confusing Ukrainians with Russians or conflating Russia and the Soviet Union.

As mentioned earlier, before the restoration of its independence, with the exception of Congress, Ukraine was largely a terra-incognita on the overall political landscape in the U.S.  The Executive Branch paid relatively little attention to Ukraine as it was essentially a colony and the focus, not surprisingly, was on the capital, Moscow, and not on the “periphery.” Nevertheless, Ukraine was not completely ignored and there were certainly people who were advocates for Ukraine within the Executive branch, including several Ukrainian-Americans. This relative lack of attention changed dramatically following independence and the establishment of formal relations with an independent Ukrainian state. At that point, quite logically, the Executive Branch/ State Department, with the US Embassy in Kyiv, took the lead on Ukraine policy. Still, Congress has continued to be very active and supportive, on a bipartisan basis – both Republicans and Democrats.  It is important to underscore that this bipartisanship on Ukraine existed before independence.

Post-Independence (1991-2013)

Since independence, we have seen legislation, hearings and briefings, direct meetings with Ukrainian legislators and officials, especially diplomats from the Ukrainian Embassy in Washington, and visits to Ukraine by Members of Congress.  The drivers of most of the activity are the Helsinki Commission, Congressional Ukrainian Caucus, the Senate Foreign Relations Committee and House Foreign Affairs committees.  This included hearings on the political situation in Ukraine, sometimes with the participation of high-ranking Ukrainian officials; successful legislation authorizing the establishment of the Holodomor Memorial near the U.S. Capitol; Ukraine Permanent Normal Trade Relations (lifting restrictive Jackson-Vanik trade provisions); resolutions calling for Ukraine’s joining the NATO Membership Action Plan; and resolutions congratulating Ukraine for democratic successes. There were many Congressional resolutions, statements and briefings in support of free and fair elections in Ukraine, on the Holodomor, Chornobyl and other issues.  Congress also raised, when necessary, human rights or democratic deficits. Congressional attention was especially manifested immediately before, during and after the Orange Revolution, with Congress strongly supporting the democratic aspirations of the Ukrainian people.  Thus, it readily called out human rights abuses and democratic deficits, especially in the late Kuchma period and during the Yanukovych years.  For instance, Congress was very active in defending the politically-motivated imprisonment of Yulia Tymoshenko and others.  Regarding resolutions, hearings or Congressional statements that sometimes criticize constructively the actions of the Ukrainian authorities’ it is important to underscore that often in Washington – both within and outside of Congress – Ukraine’s biggest critics are often Ukraine’s strongest supporters – people who genuinely care about the country and want it to succeed as a secure, thriving European democracy.

There were also important pieces of legislation like the Nunn-Lugar Act, which provided $1.3 billion to help safeguard and dismantle weapons of mass destruction, and numerous broader appropriations bills which provided nearly $5 billion in bilateral assistance alone to Ukraine between 1991-2013.   This assistance included military/security as well as projects focusing on economic growth, energy security, health, agriculture and democracy, human rights and good governance.  Clearly much of this was designed to assist Ukraine in becoming a more secure, democratic, prosperous, safer, and healthier country.  Keep in mind that Congress has the power of the purse — the U.S. Constitution grants Congress exclusively the power to appropriate funds.  Sometimes Congress has appropriated additional funding for Ukraine beyond the Administration’s formal request or supported the work of specific organizations such as the U.S.-Ukraine Foundation.  Indeed, for several years in the mid-1990’s, Ukraine was the third largest recipient of bilateral U.S. assistance in the world.  This funding encompassed not only military and security aid, but also assistance in the economic, energy, humanitarian, health, democracy and good governance realms.

Post-Maidan – 2014-2018

Not surprisingly, Congress began to pay even more attention to Ukraine during the Euromaidan Maidan Revolution of Dignity, with several high-profile visits by Senators to the Maidan, and with the passage of resolutions both in the House and Senate in early 2014.  These resolutions supported the Ukrainian people’s aspirations for freedom and democracy and called for consideration of sanctions against those responsible for the use of force against peaceful demonstrators.

Congress’ focus on Ukraine expanded further following Russia’s flagrant violation of international norms with the illegal occupation of Crimea and aggression in the Donbas.  Congressional efforts have centered on three main pillars – military/security assistance, both lethal and non-lethal; sanctions against Russia and their Ukrainian colluders; and economic and technical assistance for Ukraine.  This activity was especially intensive in 2014-2015.

How has Congressional activity manifested itself since Russia’s invasion?  Never have we seen more statements, press releases, letters to Administration officials, hearings, briefings, and meetings with visiting Ukrainian officials than since the beginning of 2014.   Never have so many Members of Congress, especially Senators, visited Ukraine, especially in 2014 and 2015 –during the most acute phase of the war.  Never have there been so many public hearings on Ukraine, especially in the Senate Foreign Relations Committee, which plays an especially key role in US policy towards Ukraine.  Never have there been as many media appearances by Senators and Representatives about Ukraine, in this case regarding Russian aggression. Never has there been as much interaction between Members of Congress (by which I mean both the Senate and House of Representatives) and the Executive Branch on Ukraine and Congressional pressure on the Administration for a more assertive US policy to counter Russia’s aggression.   And let us recall President Poroshenko’s address to a joint-session of Congress in September 2014, a relatively rare occurrence by a foreign leader and one which was extremely favorably received by Congress. Also noteworthy is that this was the second appearance by a Ukrainian president before Congress within a decade, the earlier one being President Victor Yushchenko’s in April 2005. In this, Ukraine joins a very small, select group of America’s friends and allies who have had more than one leader speak, much less within a decade.

With the war, a greater number of Congressional institutions began paying more serious attention to Ukraine.  Before 2014, it had been the Helsinki Commission and the Congressional Ukrainian Caucus that had historically displayed the greatest level of activity with respect to Ukraine, albeit in different ways, reflecting their different structures and mandates.  The House and Senate Appropriations Committee subcommittees that were responsible for financial assistance to Ukraine also played an essential role.  With the Russian occupation of Crimea, the Senate Foreign Relations Committee in particular and House Foreign Affairs Committee stepped up their level of activity on Ukraine to an unprecedented degree, both reflecting and encouraging Ukraine’s ascent as one of the top U.S. foreign policy priorities.  Because of Russia’s military aggression, other committees such as the Senate and House Armed Services committees also greatly increased their engagement on Ukraine.  At the same time, the Helsinki Commission and the House Ukrainian Caucus remained active.  In February 2015, a Senate Ukraine Caucus chaired by Senators Rob Portman (R-OH) and Dick Durbin (D-IL) was inaugurated.  This caucus has remained actively engaged with respect to Ukraine, especially on military/security issues.  An important point to keep in mind is that members of the Helsinki Commission and the House and Senate Ukraine Caucuses are often also key members of other committees that focus on Ukraine, which has often helped enhance their work in those committees.

Congressional involvement has also manifested itself in the international arena, for instance, at the NATO Parliamentary Assembly or the 56-country OSCE Parliamentary Assembly (OSCEPA).   To cite one example, at the OSCE Parliamentary Assembly meeting held in Baku in 2014, a resolution was introduced by Helsinki Commission Chairman Sen. Ben Cardin (D-MD) on Russia’s violation of international commitments by annexing Crimea and directly supporting armed conflict in Ukraine.  It was adopted by a 3-1 margin, despite fierce Russian opposition.  The U.S. has strongly supported subsequent resolutions by Canada and Ukraine following up on and expanding the original 2014 resolution. It should also be noted that members of Congress and especially Helsinki Commission staff have observed virtually every national election in Ukraine since 1990, most often as member of the OSCE PA missions.

The most concrete manifestation of Congressional activity on Ukraine has been legislation; most notably, the two Public Laws signed by the President in 2014 – both received strong bipartisan support, something that has not been the norm in recent years given the highly charged partisan environment.

On April 3, 2014, soon after Russia’s invasion, President Obama signed into law the Support for the Sovereignty, Integrity, Democracy, and Economic Stability of Ukraine Act of 2014.  This legislation authorized aid to help Ukraine carry out reforms; authorized security assistance to Ukraine and other Central and Eastern European countries; and required the President to impose visa bans and asset seizures against persons in Ukraine and Russia responsible for violence or undermining Ukraine’s territorial integrity.  He also signed into law a bill requiring Radio Free Europe-Radio Liberty and Voice of America to increase broadcasting in eastern Ukraine and Crimea.

Nine months later, on December 18, 2014, President Obama signed the Ukraine Freedom Support Act, permitting the President to impose sanctions on Russian defense, energy and other firms and foreign persons.  The Act also authorized increased military, economic, energy and democracy assistance for Ukraine as well as increased funding for U.S. Russian-language broadcasting to the region.

It is an exceedingly rare occurrence in the U.S. Congress to have two major pieces of legislation devoted to just one country within nine months.   One point of context for those not familiar with the workings of Congress:  the vast majority of legislation that is introduced never becomes law.   That which does often takes months and years to wind its way through the legislative process.  Legislation first must pass both chambers of Congress, the House and the Senate, in order to be signed into law by the President. The passage of these two bills – both of which were initiated in the Senate — was an impressive and relatively rare display of bipartisanship in both the House and Senate.  It was a strong manifestation of the support of the American people, through their elected representatives, for Ukraine. Furthermore, there been numerous resolutions (which express the sense of the Congress on an issue) supporting Ukraine’s sovereignty and territorial integrity.  There are also examples of bills on Ukraine that have passed one chamber of Congress but not the other.  This is not because one chamber is necessarily more pro-Ukrainian than the other, but rather it is the function of the complexities of the legislative process.   Passing legislation in any democracy is not a straightforward process and becomes even more challenging when there is a bi-cameral legislature, as there is in the U.S. Congress. One example of this was the Stand for Ukraine Act of 2016, which passed the House and not the Senate.

Having legislation enacted into law by it passing both Congressional chambers and being signed by the President – i.e. becoming an Act, is very significant, but it is not always enough.  The Executive Branch has to execute the laws.  There have been times and reasons why Administrations have not fully or enthusiastically enforced laws, including on occasion those enacted in support of Ukraine.  Nevertheless — and critically, in Ukraine’s case –Members of Congress have continued to press Administrations for actions, to execute the laws fully.

While the vast majority of legislation introduced doesn’t become law, the mere introduction of a bill or resolution often is of value. Indeed, every kind of Congressional activity matters– hearings, briefings, statements in the Congressional Record, press releases and press conferences, Congressional appearances in the media or at public events, meetings, letters to the White House/Administration.  They have numbered in the many, many hundreds since 2014.  All are vehicles in conveying Congressional interest and concern to involved parties.  They are also essential in underscoring Congress’ interest in Ukraine with the Executive Branch. Indeed, the interaction between Congress and Executive branch on Ukraine has helped to inform and encourage the Administration to take more robust policies in support of Ukraine.  While this has been a pattern over the course of the last century, it has been especially evident in the last four years – whether it be Congress pressing President Obama on lethal weapons or President Trump on sanctions.

Language from bills or resolutions that are introduced often finds its way into larger legislation, including as part of larger bills that authorize or appropriate assistance.  One example is the inclusion of specific language on Ukraine in the massive National Defense Authorization Act (NDAA). For 2019, it authorizes the allocation to the Defense Department of $250 million dollars for security assistance to Ukraine, including $50 million for lethal weapons.  This NDAA also includes major clauses from the Ukraine Cybersecurity Cooperation Act, which passed the House earlier this year. There has often been language on Ukraine in much more massive, comprehensive bills that fund the entire US government budget.  U.S. bilateral assistance to Ukraine alone of all kinds, including military/security, economic, democracy building, health, environment, has totaled an estimated $8 billion since 1991.

Perhaps the most significant non-funding bill on Ukraine in the last couple of years has been CAATSA (Countering American Adversaries’ Through Sanctions Act). This legislation was overwhelmingly adopted on a bipartisan basis and signed, albeit reluctantly, by President Trump in August 2017.  Much of CAATSA is targeted at sanctioning Russia for its election interference and other attempts to undermine American democracy.  But it also includes a very strong Ukraine component with many references to Ukraine.  It codifies six executive orders signed by Obama in response to Russia’s aggressive actions in Ukraine, many of which had been called for but not mandated in Congress in various previous legislation.  These provisions targeted Russia’s financial services, energy, defense and other sectors, thereby preventing any President from revoking them without Congressional consent.  Among other things, CAATSA also authorizes energy security and other assistance to Ukraine and asserts a policy of non-recognition of Russia’s annexation of Crimea.  Much of the language in CAATSA on Ukraine had been in other proposed legislation authored by Sens. Ben Cardin and John McCain [R-AZ] but was folded into this more comprehensive legislation.

Informing Congress and Outside Advocacy 

An important, though far from sole, factor encouraging Congressional interest in Ukraine, has been advocacy by the Ukrainian-American community and other numerous friends of Ukraine, particularly in Washington.

Congress is the branch of government closest to the people. In contrast with the pre-independence era, when the Ukrainian-American community was almost exclusively the outside driver of Congressional support, since independence, there are many NGOs with involvement in Ukraine that encourage Congressional support for Ukraine’s security, democracy and the rule of law. Indeed, a whole network of authoritative, pro-Ukrainian American NGOs, think-tanks and former government officials exists that is respected and listened to by Members of Congress and their staffs. Among the most consistently active of these over the years have been Washington-based NGOs such as the International Republican Institute (IRI), the National Democratic Institute (NDI), and the National Endowment for Democracy (NED). Many prominent Washington think-tanks have also been involved with Ukraine over the decades – at times more intensively, at times less so. The Atlantic Council has been especially dynamic since 2014.

Nevertheless, the role of the Ukrainian-American community remains crucial.  Advocacy work on behalf of Ukraine in Congress has also expanded since 2013.  This advocacy has ebbed and flowed.  It previously peaked in the decade leading up to the fall of the Soviet Union – with its focus on human rights, political prisoners and calls for independence.  It continued for a few years following independence, with a focus on concrete assistance to the new Ukrainian state.  The heavy lifting of Ukrainian-American advocacy during this time had been done by the highly politicized post-World Was II (3rd wave) emigration and their children.  Since 2014, however, the new and previously largely politically inactive post-independence (4th wave) emigration has come out of the woodwork and become considerably more engaged in advocacy.

In recent years, there have been many more advocacy events, notably those organized by the Ukrainian Congress Committee of America’s Washington office, the Ukrainian National Information Service (UNIS).  These “Ukrainian Days” have been held several times per year, where American citizens meet with Congressional offices in Washington.  There have also been many efforts on both the national, and state and local levels, by Ukrainian-American organizations and individual activists to reach out to Senators and Congressmen who represent them through social media, the more traditional email and phone calls, and direct person-to-person contacts.

Following Russia’s invasion, the U.S.-Ukraine Foundation initiated a Friends of Ukraine Network (FOUN) which includes a number of former U.S. ambassadors to Ukraine as well as to other countries and international organizations and other former officials from the State Department, U.S. Agency for International Development, Defense Department and Congress.  It also includes experts from think-tanks and representatives of key NGOs involved with Ukraine.  FOUN came up with recommendations for sanctions shortly after the invasion of the Donbas and advocated for their implementation with Congress and the White House.  In 2017, separate FOUN task forces came up with policy recommendations for U.S. assistance to Ukraine in four areas:  national security, economy and energy, humanitarian issues, and democracy and civil society.  These task forces – especially the national security task force – interacted with key Congressional offices to help ensure concrete support for Ukraine.  In March 2018, the FOUN issued “An appeal for decisive action in Ukraine’s fight against corruption” to the Ukrainian government and Verkhovna Rada.

Another feature of outside activity has been the engagement of organizations and individuals also concerned with the implications of Russia’s flagrant violations on Ukraine’s territorial integrity elsewhere, such as American organizations representing Central and Eastern European groups, notably the Baltic community.  American Jewish organizations have also actively encouraged stronger U.S-Ukraine relations.

In addition to US citizen advocacy, Ukrainian officials and Verkhovna Rada members often also interact with Senators and House members – primarily in Washington, Kyiv, or at multilateral fora.  Ukraine’s Embassy to the United States has also interacted often with Members of Congress throughout the years of independence – not only on the level of Ambassador, but other Embassy diplomats who frequently would meet and exchange information with Congressional staff.  Indeed, given how busy Members of Congress are, meetings, exchanges of information, and advocacy efforts, in general, have often been directed at Congressional staff.  As anyone who has familiarity with how Washington works knows, staff play a crucial role — especially staff of key committees – in preparing resolutions, hearings, statements, press releases and memos. Many of these professional staffers have also had a history of interest in and support for Ukraine.

Conclusion

Why so much Congressional interest in Ukraine over the last century? Yes, there were constituent politics where Congressmen and Senators responded to Ukrainian-American voters – something that US legislators tend to take seriously.  But there have also been many Senators and House Members who had hardly any Ukrainian-American voters, yet, for various reasons, believed in the idea of an independent, free, democratic Ukraine in which human rights were respected, especially in light of Ukraine’s tragic 20th century history.  There are more even now who are outraged by Russia’s occupation of Crimea and the ongoing manufactured war in the Donbas that so grossly has flouted the rules-based international order.   The hyper-partisan U.S. Congress has not agreed on much in recent years, but there has been a broad consensus when it comes to Ukraine.  With few exceptions, both Republicans and Democrats in both the Senate and House have been supporters of an independent, democratic Ukraine.  And this follows the trend of broad bipartisanship on Ukraine that has existed over the course of the last century.  This bipartisanship is nothing new.  While one can argue that during the Soviet era, Republicans tended to be more anti-communist/anti-Soviet, there was always a strong current within the Democratic party that understood the Soviet threat and supported Ukraine as well. And, of course, both parties these days well-recognize the threat to Ukraine and to the international order posed by Putin’s Russia.

The over-arching theme of Congressional activity can be boiled down to one word: FREEDOM. National rights, human rights, human dignity, democracy, sovereignty, territorial integrity – all of these issues which Congress has addressed in one form or another over the course of the last century are intimately linked. What lies at their core is the notion of freedom.

Whether it be Captive Nations with its emphasis on freedom for nations; freedom for religious institutions such as the Ukrainian Catholic and Autocephalous Orthodox Churches; calling for individual freedoms, including the myriad of activity on behalf of Ukrainian political prisoners; legislation and resolutions on the genocidal Holodomor — focusing as they did on this most cruel deprivation of freedom – death by starvation. This also applies to NATO legislation – designed to enhance Ukraine’s security freedom; or Permanent Normalized Trade Relations (PNTR) – aimed at strengthening economic freedoms; or the numerous hearings, briefings, statements on the state of democracy, human rights and rule of law – all these efforts are all about expanding the scope of freedom, about enhancing the rights and freedoms of the Ukrainian people. Whether it be the Captive Nations resolution and commemorations of Ukraine’s 1918 independence in Congress prior to independence, or, most significantly, the multitude of Congressional legislation and other efforts in recent years to help Ukraine counter Russia’s aggression and preserve its sovereignty and territorial integrity.  In all of these Congressional actions, freedom lies at the core.  An independent, sovereign, democratic Ukraine, after all, is a free Ukraine.

The U.S. Congress over the course of the last century has been in the forefront of defending and promoting both freedom for Ukraine and freedom in Ukraine. Congress can take great pride in its strong, bipartisan support of Ukraine.  But there is still much work ahead to assist Ukraine in continuing to fend off Russian aggression and to support the prosperous, democratic European future that Ukrainians have freely chosen.

Orest Deychakiwsky worked at the Commission on Security and Cooperation in Europe (the U.S. Helsinki Commission), a U.S. government agency composed mostly of U.S. Senators and House members, from 1981-2017. His many responsibilities throughout his more than 35 years of service included Ukraine.  He served as a member of numerous official U.S. delegations to the Organization for Security and Cooperation in Europe (and its predecessor, the Conference on Security and Cooperation in Europe (CSCE), and was an OSCE election observer in Ukraine and various other countries.  He currently serves as Vice-Chair of the Board of Directors of the U.S.-Ukraine Foundation, on the Advisory Board of the U.S.-Ukraine Business Council and writes a monthly column for The Ukrainian Weekly called “Washington in Focus.”

The following is a Ukrainian-language version of the article above:

ПІДТРИМКА УКРАЇНИ АМЕРИКАНСЬКИМ КОНГРЕСОМ ТРИВАЄ ВЖЕ СТОЛІТТЯ

Орест Дейчаківський

Вступ:  незалежність  1918-го і 1991-го  

Україні бувало cкрутно з міжнародною підтримкою, але можна впевнено cказати, що Конгрес Сполучених Штатів є чи не найліпшим її світовим другом протягом вже ста років.  Це особливо стосується останніх десятиліть радянського часу, коли Україна належала до поневолених націй і була маловідомою родичкою для Америки. Детально висвітлити цю історичну роль Конгресу в одній статті просто неможливо, але я хочу, щоб читач відчув, принаймні, обсяг уваги Конгресу до України. Всю роботу Конгресу стосовно України об’єднує одна тема: підтримка свободи. Я коротко розповім про те, що, коли, де і чому було зроблено Конгресом у цьому відношенні.

Ціле століття тому, в 1917 році, конгресмен Джеймс Гемілл (демократ від штату Нью-Джерсі)  ініціював проголошення Дня України в Америці спільною резолюцією обох палат.  Хоча Україна була тоді зовсім незнаною для Америки, резолюцію ухвалили, а президент Вільсон проголосив 21 квітня 1917 року днем збирання коштів для допомоги «потерпаючим русинам (українцям)».  За один день було зібрано $ 85000 –  це становить 1,75 мільйонів доларів у сьогоднішньому обчисленні. Пізніше при офісі конгресмена Гемілла було створено Українське інформаційне бюро.  Гемілл брав участь у спробі домогтися визнання Америкою  незалежної України; зокрема, він подав проект такої резолюції в грудні 1918 року, напередодні Версальскої конференції.  Але голосів для її прийняття тоді забракло, бо у той час політика США не була націлена на підтримку національних прагнень українців. Ті події докладно висвітлені у грунтовній книзі Мирона Куропася „Українці в Америці.”

Зазирнемо тепер у осінь 1991 року, коли резолюція із закликом до визнання української незалежності, внесена головою Гельсінської комісії сенатором Деннісом Деконсіні та членом комісії конгресменом  Доном Ріттером, отримала велику підтримку і була прийнята (в якості поправки до більшого законопроекту), незважаючи на незгоду з боку адміністрації президента Буша-cтаршого.  Адміністрація Буша не була проти незалежності України як такої, на відміну від президента Вудро Вільсона у 1918-му. Уряд Буша схвально ставився до національних прагнень України, але з різних причин зайняв обережну позицію. Але минуло трохи більше місяця, і понад чверть сенаторів та близько п’ятої частини конгресменів записалися у співавтори резолюції. Такий результат був великим досягненням різноманітних організацій та окремих осіб, що представляли українсько-американську громаду.  В певному сенсі ця резолюція стала вінцем всіх зусиль громади українців Америки та її численних друзів у Конгресі США, які допомагали українському народові у його прагненнях прав людини, свободи й  незалежності.

Період після другої світової війни

Так що ж відбулося в Конгресі між 1918 і 1991 роками? У період між двома світовими війнами Конгрес займався українською темою доволі мало; важливим винятком була резолюція про сталінський Голодомор, подана конгресменом Гамільтоном Фішем у 1934 р. Але після Другої світової війни українські питання отримали піднесену увагу.  Закон про переміщених осіб 1948 р. і додаткові до нього закони не говорили про українців напряму, але вони дали можливість прийняти у Сполучених Штатах близько 80000 українських біженців, що перебували після війни у Європі.  Попередні хвилі української еміграції багато зробили для організації української громади в Америці, а нова хвиля політично активних імігрантів та їх діти, народжені у Сполучених Штатах, підштовхнули українську громаду до більш активної політичної діяльності, особливо по відношенню до Конгресу.

В період з кінця 1940-х до кінця 1960-х років українськими питаннями у Конгресі найбільш активно займався Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), особливо коли його  очолював д-р Лев Добрянський.  Зокрема, він лобіював розвиток українського відділу в Голосі Америки та давав свідчення на слуханнях у різних комітетах Конгресу з питань, стосовних України. Завдяки його впливу Конгрес прийняв у той час два визначних документи.   Першим із них була резолюція 1959 року про поневолені народи, яку написав саме Добрянський. Він мав добрі зв’язки в обох партіях Конгресу і зіграв видатну роль у руйнуванні легітимності Радянського Союзу. Другим документом був закон 1960 року про встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні. На урочисте відкриття пам’ятника у 1964 році зібралися близько 100 тис. американських українців – нечувана до того кількість. Обидва ці документи, особливо резолюція про поневолені народи, надзичайно обурили тоді радянське керівництво.

Також у той період Конгрес щороку відзначав річницю проголошення незалежності України 22 січня 1918 р., роблячи заяви та влаштовуючи різні заходи.  Наведу лише один показовий приклад: у газеті “The Ukrainian Weekly” за січень-лютий 1956 року я знайшов цілу низку повідомлень, присвячених річниці проголошення незалежності. Повідомлялося про різні заяви, зроблені у Конгресі, про молитви за вільну Україну у Сенаті та у Палаті представників, про внесення резолюції із засудженням російського комуністичного гноблення України. Автором тієї резолюції був сенатор Гюберт Гамфрі, майбутній віце-президент США. Отже, в той час у центрі уваги були національні права українців та України.

Найбільша увага Україні до незалежності: 1975 – 1991 роки

Саме у ті півтора десятиліття, що передували здобуттю незалежності, починаючи з кінця 1970-х років, Конгрес працював по українських питаннях активніше, ніж будь-коли до того. В цей час головна увага перейшла до індивідуальних прав людини – хоча це не суперечило захисту також і національних прав. Сполучені Штати почали надавати більшу увагу правам людини у світі відповідно до положень Заключного Акту Гельсінської угоди 1975 року. Особливо заговорили про важке становище політичних в’язнів, в тому числі спостерігачів  Гельсінських Груп. Ці сміливі люди вимагали від радянського уряду дотримання добровільно взятих на себе в Гельсінкі зобов’язань щодо прав людини. Найбільшою з п’яти таких груп у Радянському Союзі була Українська Гельсінська Група, і вона також зазнавала найбільших репресій.   Її активісти  не тільки мирно відстоювали індивідуальні права й свободи, вели хроніку численних порушень, але й вимагали більших культурних і мовних свобод та самовизначення для України. Не дивно, що вони вважалися особливою загрозою для радянської влади і жорстоко переслідувалися:  четверо з них померли в карних таборах у 1984-85 роках, прямо напередодні  епохи «гласності-перебудови». Багато  членів Конгресу активно долучилися до захисту тих активістів разом із українсько-американською громадою.  Після виходу на волю чимало з гельсінських активістів брали участь у діях українського Руху за незалежність; серед них були й самі співзасновники Руху, Mихайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл.

Заснування Комісії з безпеки та співробітництва в Європі Конгресу США (широко відомої як Гельсінська комісія)  незабаром після підписання Гельсінського Заключного акта 1975 року створило інституційний ресурс для більш активної уваги Конгресу до України – бо ця Комісія мала повноваження тиснути на раднський уряд з вимогами дотримання прав людини. Проявами уваги до України були резолюції на захист окремих українських політичних в’язнів, слухання з прав людини в Україні (іноді за участю колишніх політичних в’язнів), робилися заяви Конгресу, розсилалися прес-релізи, влаштовувалися тематичні заходи у Капітолії,  відбувалися прямі контакти з радянськими офіційними особами як у Вашингтоні, так і на міжнародних конференціях. При цьому інтерес до України не обмежувався лише Гельсінкською комісією та лише питаннями політичних в’язнів або порушень прав людини. У 1980-х роках було прийнято резолюції у зв’язку з 50-річчям Голодомору. Надзвичайно важливим було створення конгресової Комісії з питань голоду в Україні – вона  багато зробила для вивчення й висвітлення цього доти майже невідомого світові геноциду. Також зусилля Гельсінської комісії та інших організацій у Конгресі – особливо Спеціального комітету у справах Балтії та України – зосередилися на тяжкому становищі офіційно забороненої Української греко-католицької церкви. Вони виступили із закликом до її легалізації і внесли це питання у конгресову резолюцію з приводу тисячоліття християнства у Київській Русі-Україні. За ініціативою українсько-американської громади, особливо її  Комітету з відзначення тисячоліття християнства Русі-України, як ніколи багато сенаторів та конгресменів написали особисті листи радянському лідерові Горбачову із закликом легалізувати Українську греко-католицьку церкву. Значна увага була привернута до України і внаслідок  Чорнобильської катастрофи 1986 року, і з цієї теми теж було проведено чимало слухань і прийнято резолюції.

Неодноразово Конгрес порушував українькі питання перед власним урядом: наприклад, закликав Державний департамент обговорити порушення прав окремих осіб або інші подібні питання з радянськими представниками. Конгрес пропонував відкрити консульство США у Києві (з метою зменшення міжнародної ізоляції України). Конгрес висловив своє сильне незадоволення, коли у 1985 р. державні органи відмовили в наданні притулку українському морякові Мирославу Медвідю — він втік  з радянського судна, стрибнувши у воду поблизу Нью-Орлеану. Чимало з таких звернень та кампаній відбувалися з ініціативи громадських організацій, причому не лише діаспорських –  таких, як УККА, Український Народний Союз (УНС), Союз українок Америки (СУА) — а також  і численних груп місцевих активістів, які „сипали перець” своїм конгресменам і сенаторам телефонними дзвінками, листами, факсами, зверненнями під час зустрічей; зауважте, що тоді ще не було Інтернету. Серед таких громадських  груп були: Американці за права людини в Україні (Americas for Human Rights in Ukraine – AHRU), Філадельфійський комітет людських прав для України,  організація «Смолоскип», а також різні комітети з прав людини в містах, де жили українці, по всій території США. Також слід відзначити роботу окремих підрозділів організацій – як то Українська національна інформаційна служба УККА (УНІС), Бюро з прав людини Всесвітнього конгресу вільних українців (СКВУ). Також видатну роль у критично важливі роки напередодні та відразу після здобуття незалежності зіграли Вашингтонське представництво УНСоюзу (1988-1995) та комітети на підтримку Руху й «України-2000».  Наприклад, директор з міжнародних питань комітету «Україна-2000» Роберт Макконнелл давав свідчення стосовно України на слуханнях у Конгресі понад сорок разів за неповні два роки. Ще слід відзначити великий внесок, зроблений українсько-американською пресою, найбільше газетою “The Ukrainian Weekly” – вона постійно інформувала громаду й закликала до участі в акціях на підтримку України.

Головне полягає в тому, що українська громада США була  в ті роки особливо активною, і без неї не сталося би більшості всіх тих важливих подій, що відбулися в Конгресі протягом останніх років перед здобуттям незалежності. Треба пам’ятати, що до здобуття незалежності багато американців не знали про Україну й часто плутали українців з росіянами, а Росію з Радянським Союзом.

Отже, Конгрес активно займався українськими питаннями, тоді як на політичному ландшафті США в цілому, за винятком Конгресу, Україна ще залишалася незнаною територією.  Виконавча влада США приділяла Україні відносно мало уваги, бо то була по суті периферійна колонія радянської держави; головна увага ж, зрозуміло,  зосереджувалася на центрі, тобто на Москві. Це не означає, що Україну повністю ігнорували; у виконавчій владі працювали й затяті прихильники України, включно із деякими американськими українцями. Після здобуття незалежності й встановлення офіційних відносин з українською державою увага до України різко зросла. У той час – цілком зрозуміло – з відкриттям посольства США у Києві ініціатива в політиці щодо України перейшла до виконавчої влади  та Державного департаменту.  Однак Конгрес і надалі активно підтримує Україну, причому на двопартійній основі – тобто і Республіканська партія, і Демократична. Важливо підкреслити, що  спільна позиція обох партій в українських питаннях існувала і до здобуття незалежності.

Після здобуття незалежності (1991-2013 роки)  

За роки після здобуття незалежності Україні присвячена увага у закодавчих актах Конгресу, слуханнях та брифінгах, зустрічах з українськими депутатами та іншими посадовцями, особливо з дипломатами Посольства України у Вашингтоні, а також у візитах делегацій Конгресу до України. Ця діяльність найбільше спрямовується Гельсінською комісією Конгресу, Групою з українських стосунків (українським кокусом) Конгресу, Комітетом міжнародних стосунків Сенату і Комітету у закордонних справах Палати представників. Проводяться слухання про політичну ситуацію в Україні – іноді за участю укрїнських посадовців високих рангів; прийнято законодавчі акти про створення Меморіалу Голодомору у Вашингтоні, про встановлення постійних нормальних торгівельних відносин з Україною (тобто, про скасування обмежень, визначених «поправкою Джексона-Веніка»). Було прийнято резолюцію із закликом  до ухвалення Плану дій для прийняття України у НАТО; резолюцію з привітанням демократичних успіхів України. Також було чимало резолюцій, заяв і брифінгів на підтримку вільних і справедливих виборів в Україні, з питань Голодомору, Чорнобиля та ін. В потрібні моменти Конгрес також піднімав питання прав людини та недостатніх демократичних реформ. Така увага Конгресу була особливо  помітною напередодні, під час та після Помаранчевої революції. Конгрес рішуче підтримував демократичні прагнення народу України. Тому він завжди засуджував порушення прав людини та недемократичні дії уряду, особливо в пізній період президентства Кучми, а також у роки президента Януковича. Наприклад, Конгрес дуже активно засуджував політично вмотивоване ув’язнення Юлії Тимошенко та інших опозиціонерів.

Конгрес слідкує за нинішньою ситуацією в Україні; голова Гельсінської комісії сенатор Бен Кардін зробив дві заяви з прес-релізами із закликом  до розгляду цілеспрямованих санкцій щодо посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини. Стосовно резолюцій, слухань або заяв Конгресу із критикою дій української влади, треба підкреслити: ті, хто критикує Україну у Вашингтоні, як в Конгресі, так і за його межами  – це здебільшого найкращі друзі України, які щиро дбають про неї і хочуть, щоб вона стала успішною й процвітаючою європейською демократією.

Були прийняті й такі важливі законодавчі акти, як Закон Нанна-Луґара, що надав  1,3 млрд. доларів допомоги на безпечне утримання й демонтаж зброї масового знищення, а також низка асигнувальних законів, які сукупно профінансували за два десятиліття майже 5 млрд. доларів прямої допомоги Україні від Сполучених Штатів. Програми допомоги стосувалися аспектів оборони, безпеки, економічного розвитку, енергозабезпечення, охорони здоров’я, сільського господарства, захисту прав людини, розвитку демократії та якісного урядування. Всі ці програми були спрямовані на те, щоб допомогти Україні стати більш безпечною, демократичною, здоровою й процвітаючою країною. Треба пам’ятати, що Конгрес має «владу гаманця» – бо Конституція США надає Конгресові виключні повноваження з асигнування коштів. В деяких випадках Конгрес асигнував додаткові кошти на допомогу Україні в більшому розмірі, ніж запитував уряд. Також Когрес виділяв кошти на діяльність конкретних організацій, у тому числі Фундації США-Україна. Декілька років поспіль у середині 1990-х Україна займала третє місце в світі за обсягом прямої допомоги від США. Ця допомога стосувалася не лише сфер оборони й безпеки, а також економіки, енергетики, гуманітарної сфери, охорони здоров’я, демократизації та якісного урядування.

Після Майдану: 2014-2018 роки

Зрозуміло, що увага Конгресу до України ще більше зросла під час «Революції гідності» на Євромайдані. Американські сенатори декілька разів відвідали Майдан з великим резонансом. На початку 2014 року обидві палати Конгресу прийняли резолюцію на підтримку прагнень українського народу до свободи та демократії. Вони також закликали до розгляду санкцій проти осіб, відповідальних за застосування сили проти мирних демонстрантів.

Ще щільнішу увагу Конгрес приділяє Україні після грубого порушення Росією міжнародних норм, незаконної окупації Криму та агресії на Донбасі. Зусилля Конгресу зосереджені на трьох основних напрямках:  військова й безпекова допомога (включаючи смертельну зброю, іншу військову техніку, обладнання, матеріали, а також навчання) санкції проти Росії та її маріонеток в Україні; економічна та технічна допомога Україні. Ця діяльність була особливо інтенсивною в 2014-2015 роках.

Що зробив Конгресу після вторгнення Росії? Ще ніколи не було стільки офіційних заяв, прес-релізів, листів до посадових осіб Адміністрації, слухань, брифінгів та зустрічей з українськими посадовцями, як у період від початку 2014 року. Як ніколи багато членів Конгресу, особливо сенаторів, відвідали Україну, особливо в 2014 і 2015 роках – у найбільш гострій фазі війни. Відбулося як ніколи багато публічних слухань з приводу України, особливо у Комітеті з питань зовнішніх відносин Сенату, який відіграє ключову роль у політиці США щодо України. Ще ніколи сенатори й конгресмени так багато не виступали у ЗМІ стосовно України та російської агресії. Ніколи раніше не було такої тактивної взаємодії між членами Конгресу (і сенаторами, і конгресменами) та виконавчою гілкою влади у питаннях України та тиску з боку Конгресу на Адміністрацію для більш твердої політики США проти агресії Росії. І давайте згадаємо виступ президента Петра Порошенка на спільному засіданні палат Конгресу у вересні 2014 року. Не так часто керівник іноземної держави має можливість виступити перед Конгресом; а цей виступ президента Порошенка був прийнятий дуже схвально.. Важливо  зазначити, що це був вже другий виступ українського президента перед Конгресом, бо у квітні 2005 року тут урочисто приймали  президента  Віктора Ющенка. В цьому відношенні Україна приєдналася до обраної групи особливих друзів та союзників Америки – тих країн, чиї лідери неодноразово виступали у Конгресі, та ще й в межах одного десятиліття.

Після початку війни питаннями України у Конгресі серйозно займається більша кількість підрозділів Конгресу. До 2014 року основну увагу Україні приділяли, по своїм колам питань, Гельсінська комісія та Українська група (“кокус”) Палати представників. Важливу роль відігравали також підкомітети Комітету з асигнувань Палати представників та Сенату, бо вони виділяли фінансову допомогу Україні. Після російської окупації Криму Україна стала на порядку денному в Комітеті з питань міжнародних відносин Сенату та в Комітеті з питань закордонних справ Палати представників.  Вони підносять питання України до  найважливіших пріоритетів зовнішньої політики США. Внаслідок військової агресії Росії більш активно тепер займаються Україною також комітети Сенату та Палати представників з питань збройних сил. У той же час, продовжують активно працювати Гельсінська комісія та Український кокус Палати представників. У лютому 2015 року було започатковано Український кокус у Сенаті – його очолили республиканець від Огайо Роб Портман та демократ від Ілінойсу Дік Дурбін. Сенатський кокус активно займається українськими питаннями, особливо у сфері військової та безпекової підтримки. Треба відзначити, що члени Гельсінської комісії та українських кокусів Палати представників та Сенату часто відіграють ключову роль у інших комітетах, що розглядають українські питання. Вони активно підтримують українські питання в своїх комітетах.

Конгрес також виступив на підтримку України в міжнародних організаціях – наприклад, у Парламентській асамблеї НАТО та Парламентській асамблеї ОБСЄ , що складається з 56 країн. Наприклад, на засіданні Парламентської асамблеї ОБСЄ, яке відбулося в Баку в 2014 році, голова Гельсінкської комісії Сенатор Бен Кардін ініціював резолюцію про порушення Росією міжнародних зобов’язань  внаслідок анексії Криму та прямої участі у збройному конфлікті в Україні. За резолюцію проголосували три чверті учасників, незважаючи на бурхливий спротив Росії. Пізніше Сполучені Штати рішуче підтримали резолюції, запропоновані Канадою та Україною, спрямовані на продовження і розширення положень резолюції 2014 року. Варто згадати, що конгресмени і сенатори, і особливо штатні співробітники Гельсінської комісії, були спостерігачами практично всіх всенаціональних виборів в Україні з 1990 року в рамках місій Парламентської асамблеї ОБСЄ.

Найбільшим результатом роботи Конгресу по українських питаннях були прийняті закони — особливо два закони, підписані Президентом США у 2014 році. Обидва ці закони  отримали сильну двопартійну підтримку, що не часто трапляється за теперішньої  поляризованості американського Конгресу.

3 квітня 2014 року, незабаром після вторгнення Росії, президент Обама підписав закон “Про підтримку суверенітету, цілісності, демократії та економічної стабільності України”. Цей закон дозволив надання допомоги Україні у проведенні реформ та підтримку України й інших країн  Центральної та Східної Європи у сфері безпеки. Закон також вимагав від Президента вжити санкції (заборона в’їзду та арешт активів) проти тих осіб в Росії та Україні, хто несе відповідальність за насильство або підрив територіальної цілісності України. Президент також підписав закон, що зобов`язував “Радіо Свобода” та “Голос Америки” збільшити обсяг мовлення у Східній Україні та в Криму.

Ще через дев’ять місяців, 18 грудня 2014 року, Президент Обама підписав Закон про підтримку свободи України. Цей закон дозволив Президенту запровадити санкції проти російських оборонних, енергетичних та інших підприємств та фізичних осіб. Закон також дозволив збільшити військову, економічну, енергетичну та демократичну допомогу для України, а також збільшив фінансування аиериканського російськомовнення мовлення в регіоні.

Те, що Конгрес США прийняв два великих закони, присвячених одній країні з проміжком у дев’ять місяців – явище дійсно унікальне!  Треба пояснити:  переважна більшість законопроектів у Конгресі не стають законами. Шлях законодавчої процедури, який має пройти кожний законопроект, нерідко триває роками.  Щоб закон набув чинності, його має затвердити кожна з двох палат (Палата представників та Сенат), а тоді він іде на підпис Президентові.  Те, як швидко були прийняті названі два закони – обидва ініційовані Сенатом –  стало вражаючим і відносно рідким проявом двопартійної злагоди як в Палаті, так і в Сенаті. Вона продемонструвала, наскільки сильно підтримують Україну  американці (в особах своїх обраних представників). Крім того, Конгрес ухвалив чимало резолюцій (з висловленням думки Конгресу з певного приводу), які підтримують суверенітет та територіальну цілісність України.

Є також законопроекти, присвячені Україні,  які схвалені однією з двох палат Конгресу, але досі чекають на затвердження в другій.  Це трапляється не тому, що одна палата краще налаштована до України, ніж інша. Скоріше, це прояв складнощів законодавчого процесу. Прийняття законодавства в будь-якій демократії є непростим процесом, а коли законодавчий орган складається з двох палат, як у США – це ще більше ускладнює процедуру.

Прийняття закону обома палатами Конгресу й підписання його Президентом – важливе досягнення, але цього не завжди досить. За виконання законів відповідає виконавча гілка влади. Іноді бувало, що президентська Адміністрація виконувала деякі закони без бажання та неповною мірою – в тому числі й ті, що були прийняті на підтримку України. Але стосовно України члени Конгресу виконують критично важливу роль – продовжують тиск на Адміністрацію, вимагаючи виконання прийнятих законів у повному обсязі.

Хоча більшість поданих законопроектів не стають законами,  навіть сама подача проекту закону чи резолюції теж має значення. Будь-яка дія Конгресу несе користь: слухання, брифінг, заява у протоколі засідання, прес-релізи та прес-конференції, публічні виступи, зустрічі та листи до Білого Дому й Адміністрації. У 2014 році їх було кількасот. Кожна така подія є способом повідомити виконавчій владі думку й позицію Конгресу, його інтерес до стосунків з Україною. Саме взаємодія Конгресу з виконавчою владою допомогла інформувати та підштовхувати Адміністрацію до більш рішучої політики на підтримку України. Цей принцип діяв протягом всього століття, але за останні чотири роки він проявився особливо виразно – коли Конгрес тиснув і на Президента Обаму щодо надання Україні летальної зброї, і на Президента Трампа щодо санкцій.

Формулювання, вжиті навіть у відхилених проектах законів чи резолюцій, часто потрапляють до законів, що приймаються – особливо тих, що асигнують або авторизують кошти на міжнародну допомогу.  Наприклад, конкретні положення стосовно України були включені до об’ємистого закону про виділення коштів на національну оборону (National Defense Authorization Act). Закон асигнує 250 мільйонів доларів Міністерству оборони у 2019 році для бепекової допомоги Україні включно з сумою 50 мільйонів доларів для летального озброєння.  Закон також  включає важливі положення проекту закону “Про кібер-безпеку України”  (Ukraine Cyber-Security Act) затвердженого у Палаті представників на початку 2018 року.  Конкретні положення щодо України тепер часто присутні у великих комплексних законах про фінансування бюджету всього американського уряду. Лише пряма американська допомога Україні по всіх категоріях, включно із військовою, безпековою, економічною, у сферах розбудови демократії, охорони здоров’я, екології досягла приблизно 8 мільярдів доларів за весь час від 1991 року.

Чи не найважливішим із усіх “нефінансових” законів щодо України за останні пару років є закон про санкції проти “американських противників”  (Countering American Adversaries’ Through Sanctions Act або CAATSA). Він був прийнятий майже одностайно сенаторами і конгресменами від обох партій та неохоче підписаний Президентом Трампом у серпні 2017 року. Більша частина положень CAATSA стосується санкцій проти Росії за втручання у вибори  та інші спроби підірвати американську демократію. Але там є також важлива складова, що стосується України. Цей закон закріплює положення шести указів Президента Обами, якими Адміністрація відповіла на дії Росії в Україні. Значна частина їх пропонувалася, але не потрапила у раніше прийняті закони. Вони стосуються галузевих санкцій проти Росії – у сферах фінансових послуг, енергетики, оборони та інших. Таким чином, жоден президент не зможе скасувати ці санкції без згоди Конгресу.  Крім того, CAATSA також авторизує допомогу Україні в енергозабезпеченні та інших сферах і закріплює політику невизнання аннексії Криму Росією. Значна частина положень закону CAATSA щодо України була присутня в іншому законопроекті, поданому сенаторами  Беном Кардіном та Джоном Маккейном, але  потім їх перенесли у цей більш комплексний закон.

Інформування Конгресу та зовнішня адвокація

Важливим, хоча й далеко не єдиним чинником, що заохочує інтерес Конгресу до України, є адвокація з боку українсько-американської громади та інших численних друзів України, особливо у Вашингтоні. Конгрес є гілкою влади, яка найбільш наближена до людей. В часи до незалежності українсько-американська громада як рушій підтримки України виступала “зовнішнім” чинником для Вашингтонського політикуму. Але тепер  є чимало вашингтонських неурядових організацій, які теж зайняті Україною і  звертаються до Конгресу за підтримкою безпеки, демократії та правовладдя в Україні. Сформувалася ціла мережа авторитетних американських неурядових організацій, аналітичних центрів та колишніх урядовців, які виступають з проукраїнських позицій, і до них з повагою дослухаються члени Конгресу та їх радники. Найбільш послідовно активними з них протягом багатьох років є, зокрема, Міжнародний Республіканський Інститут (IRI), Національний Демократичний Інститут (NDI), Національний Фонд Демократії (NED) та Фонд США-Україна (U.S.-Ukraine Foundation). Багато відомих аналітичних центрів у Вашингтоні також займаються  Україною вже багато років. Після 2014 року особливо активна в цьому напрямку Атлантична Рада.

Менше з тим, роль українсько-американської громади залишається ключовою. Адвокація українських інтересів в Конгресі також активізувалася порівняно з 2013 роком. У цій діяльності в різні часи бували піднесення й спади. Вона була найбільш активною в останнє десятиліття Радянського Союзу – і наголошувала  тоді на правах людини, долі політв’язнів та заклику до незалежності. В перші роки після незалежності адвокація була зосереджена на конкретній допомозі новій українській державі. Основні зусилля з адвокації українських інтересів тоді робили політично активні емігранти “третьої хвилі” (повоєнної) та їх діти.    Однак, починаючи з 2014 року, емігранти “четвертої хвилі” (після незалежності) – які раніше не дуже брали участь у політиці – стали більш активно залучені до адвокаційних кампаній.

Чимало адвокаційних заходів проводять вашингтонський офіс Українського конгресового комітету Америки (УККА) та “Українська національна інформаційна служба”  (УНІС). Декілька разів на рік вони влаштовують “українські дні”, коли виборці відвідають в адвокаційних справах кабінети конгресменів у Вашингтоні. Українсько-американські організації та окремі активісти роблять багато таких звернень до сенаторів і депутатів Палати представників: і в соціальних мережах, і у більш традиційних формах листів та теелфонних дзвінків, і при особистих зустрічах.

Після вторгнення Росії Фундація США-Україна ініціювала створення Мережі друзів України (Friends of Ukraine Network – FOUN), яка об’єднала низку колишніх послів США в Україні та в інших країнах регіону, а також колишніх високопосадовців Державного департаменту США, Агентства США з міжнародного розвитку, Міністерства оборони, Конгресу. До неї також увійшли  експерти аналітичних центрів та представники ключових неурядових організацій, що займаються українськими питаннями. Незабаром після вторгнення Росії у Донбас робочі групи FOUN підготували рекомендації уряду США щодо санкцій  та закликали Конгрес і Білий дім їх прийняти. У 2017 році робочі групи FOUN виступили з рекомендаціями щодо допомоги Україні у чотирьох сферах: національна безпека, економіка та енергетика, гуманітарні проблеми, демократія та громадянське суспільство. Ці робочі групи, особливо група з питань національної безпеки, взаємодіяли з ключовими фахівцями Конгресу, допомагаючи забезпечити підтримку України. У березні 2018 р. FOUN звернувся до Уряду та Верховної Ради України із  “Закликом до рішучих заходів щодо боротьби з корупцією в Україні”.

Проукраїнські організації діють в партнерстві з тими, хто поділяє стурбованість російською загрозою – наприклад, з американськими організаціями, що представляють народи Центральної та Східної Європи, особливо спільноту Балтії. Американські єврейські організації також активно виступають за розвиток відносин між США та Україною.

Окрім американських організацій, що займаються адвокацією українських інтересів, зустрічі із сенаторами та конгресменами також проводять  державні посадовці України, члени Верховної Ради – у Вашингтоні, у Києві або на міжнародних форумах. Посольство України в США підтримує контакти з членами Конгресу протягом усіх років незалежності – не тільки на рівні посла, а й інших дипломатів посольства, які часто зустрічаються та обмінюються інформацією з працівниками апарату Конгресу. Зважаючи на те, що члени Конгресу мають дуже насичений робочий графік, адвокаційні зустрічі та обмін інформацією часто відбуваються на рівні помічників і радників сенаторів та конгресменів. Як відомо всім, хто знайомий з вашингтонською політикою, помічники й радники відіграють вирішальну роль – особливо в апараті ключових комітетів – у підготовці законопроектів, резолюцій, заяв, прес-релізів та доповідей. Чимало з цих професійних працівників апарату особисто добре знають і підтримують  Україну.

Заключення

Чому Конгрес протягом вже ста років так багато цікавиться Україною? Дійсно, має значення чутливість до бажань виборців — коли  конгресмени й сенатори реагують на звернення американських українців зі своїх виборчих округів. Але в багатьох конгресменів практично немає виборців українського походження, проте вони щиро вірили й вірять у ідею незалежної, вільної, демократичної України, де поважаються права людини — особливо у світлі трагічної історії України ХХ століття. Ще більше вони обурені російською окупацією Криму та триванням штучно створеної війни на Донбасі, грубими порушеннями міжнародного права й порядку. Незважаючи на теперішні глибокі міжпартийні протиріччя у Конгресі, в питаннях України існує широкий консенсус. За рідкісним винятком, як республіканці, так і демократи,  як в Сенаті, так і в Палаті представників виступають за незалежну й демократичну Україну. Така двопартійна підтримка України триває вже ціле століття. Хоча можна стверджувати, що в радянські часи Республіканська партія займала більш рішучі антикомуністичні та антирадянські позиції, у Демократичній партії теж завжди існувала сильна течія,  яка була занепокоєна радянською загрозою і підтримувала Україну. А тепер, звичайно, обидві партії добре усвідомлюють загрозу для України та міжнародного порядку з боку путінської Росії.

Отже, головна тема, яка об’єднує всю роботу Конгресу стосовно України – це тема свободи. Національні права, права людини, людська гідність, демократія – всі ці питання, що Конгрес  так чи інакше піднімав протягом цілої сотні років,  тісно пов’язані та мають спільну основу, а саме поняття свободи. Тема поневолених націй підкреслювала свободу для народів; тема релігійної свободи звучала у вимогах свободи для таких церков, як УГКЦ та УАПЦ; тема особистої свободи була у виступах на захист українських політичних в’язнів; законодавчі акти та резолюції щодо пам’яті про Голодомор підкреслювали, що морення голодом було найжорсткішим знищенням свободи. Подібним чином, конгресові документи про НАТО націлені на підтримку свободи України шляхом зміцнення її безпеки.  Закон про нормальні торгівельні відносини стосується зміцнення економічних свобод.  Численні слухання, брифінги, заяви про стан демократії, прав людини і верховенства права в Україні — це зусилля, спрямовані на розширення сфери свободи,  розширення прав і свобод українського народу.

Коли Конгрес приймав резолюцію про поневолені народи, і коли він відзначав пам’ять про незалежність України в 1918 році, і коли він приймає закони й робить інші зусилля, щоб допомогти Україні протистояти агресії Росії та зберегти її суверенітет та територіальну цілісність — у всіх цих діях захист свободи був і є основним мотивом діяльності Конгресу. Зрештою, незалежна, суверенна, демократична Україна – це і є вільна Україна.

Конгрес США вже сотню років стоїть на передових позиціях у захисті та підтримці свободи для України та свободи в Україні. Конгрес може пишатися  сильною двопартійною підтримкою України. Але належить ще багато зробити далі, допомагаючи Україні протистояти російській агресії та підтримуючи процвітаюче, демократичне європейське майбутнє, яке вільно обрали українці.

Орест Дейчаківський працював у Комісії з безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінська комісія США – організація Уряду США, що складається переважно із сенаторів та конгресменів) з 1981 по 2017 роки. За тридцять п’ять років роботи він відповідав, зокрема, і за українські питання в її діяльності. Він працював у складі багатьох офіційних делегацій США в ОБСЄ (та її попереднику КБСЄ), також був спостерігачем на виборах в Україні та в інших країнах.  В теперішній час Орест Дейчаківський є віце-головою ради директорів Фундації США-Україна та членом консультативного комітету Американсько-української бізнесової ради. Також він веде щомісячну колонку коментарів у газеті Ukrainian Weekly під назвою “Погляд на Вашингтон”.

Український переклад Петра Войцеховського

 

Subscribe To Our Newsletter

Join our mailing list to receive the latest news and updates from our team.

You have Successfully Subscribed!

Share This